То що ж таке тризуб? Звідки він узявся і що означає? Чому набув такої, без перебільшення, всесвітньої популярності?

Гербом загиблої Атлантиди був тризуб, а верховним божеством — Посейдон. Це засвідчує Платон у своєму "Тімеї". Давно колись, задовго до Гомера, Посейдон був найвищим богом, поки його не відтіснив громовержець Зевс. Посейдон прилюдно називав Зевса узурпатором, а себе — найстаршим і твердив, що саме йому належить верховенство серед богів. Посейдон був Прабатьком людей і богів, Творцем, Охоронцем і Руйнівником світу — точнісінько так, як знаменита індійська трійця: Брахма, Вішну та Шіва, де Брахма — Творець, Вішну — Охоронець, а Шіва — Руйнівник світу. Причому тризуб саме й асоціюється з цими трьома богами: праве вістря символізує Брахму — Прабатька світу, його Творця, ліве — Вішну, Захисника й Охоронця світу, а середнє — Харі, Руйнівника, Нищителя світу, тобто Шіву. І саме Шіва з усієї трійці-трімурті скрізь зображується з тризубом.

Тризуб, отже, уособлює творення, захищеність і руйнування світу і водночас символізує владу над усіма трьома світами, що властива верховним богам: спершу грецькому Посейдонові та індійському Вару ні, а згодом і Зевсові, Шіві та Індрі. Три світи — це небо, земля і потойбічний світ. Тризуб як символ всемогутнього владики, безмежної влади заспокоює і вгамовує, стишує і втихомирює світові, космічні сили. Але він і розбурхує, зроджує бурю, революцію, творить новий світ. Недарма індійські аскети-відлюдники з тризубими посохами вважають себе магами й чародіями, що приборкали таємничі, сказати б, "посейдонівські" сили, які дрімають в океані людської душі. Польський астроном Людвіг Зайдлер у книзі "Атлантида" висловлює припущення, що тризуб, атрибут Посейдона, був символом триглавої вершини острова Кріт: "Цей тризуб, видний здалеку, являв собою орієнтир для суден в океані. Він і став символом Атлантиди". З ним погоджується радянський дослідник І. Рєзанов, теж у книзі про Атлантиду: "Думка Зайдлера про те, що здаля рельєф Атлантиди нагадував тризуб, що стирчав із моря, заслуговує на увагу-Адже Атлантида лежала в межах вулканічної кальдери (Кальдера — заглиблення на вершині вулкана ).

Від Платона ми знаємо, що острів оточували високі гори зі стрімкими урвищами, зверненими до моря. Віддалік, наприклад із Криту, обриси цієї вулканічної будови могли уявлятися у вигляді трьох вершин, які стирчали над водою. Так само сприймався острів із протилежного боку — якщо пливти до нього з півночі. Поява на обрії триглавого острова свідчила мореплавцям, що вони наближаються до столиці володарів моря".

Це цікаво у зв’язку з тим, що у найдавніших ієрогліфічних системах письма, таких як давньокитайська, хетська, шумерська, символ гори зображується якраз у вигляді тризуба (порівняймо й число "три" у скіфській генеалогічній легенді, а також три київські гори в легендах про заснування Києва, при тому, що в давніх уявленнях поняття "гора" і "цар" нерозривно пов’язані між собою). Численні дані свідчать про те, що задовго до утворення Київської Русі зображення тризубів уже існували на територіях, де згодом виникли давньоруські князівства. Прикладом цього є боспорські герби, скіфські монети й сарматські тамги, причому тризуб — чи не найдавніший символ боспорських царських династій. Та й Перещепинський скарб із Полтавщини датується кінцем VII — початком VIII століть. Отже, в Північному Надчорномор"ї вживання тризубих (як і двозубих) зображень мало тривалу історію, яка своїм корінням сягає углиб найдавнішого державного утворення на території України — Боспорського царства й античної цивілізації на північному узбережжі Чорного моря. І можна говорити про певну спадкоємність і нерозривність боспорських, скіфських, сарматських та давньоруських тризубів.

Те, що і на скіфських монетах (зокрема, царя Фарзоя) зображувався тризуб, наштовхує на думку: і скіфи поклонялися божеству, атрибутом якого був тризуб. Це підтверджує "батько історії" Геродот. У V столітті до нашої ери він писав, що так звані "царські" скіфи — і лише вони — поклоняються ще Тагимасадові; Геродот ототожнює це божество з грецьким Посейдоном. Саме ім’я Тагимасад не має поки що переконливого тлумачення, а тим більше фонетично не схоже на імена богів, атрибутом яких був тризуб. Проте ми одержали досить несподівану розшифровку з далекої Шрі Ланки. У середньовічній цейлонській хроніці "Історія Сігірі" (XIII ст.), яка базується на значно раніших індійських та цейлонських джерелах, сказано, що середньоазіатські шаки (іранське "саки") своїх ватажків називають іменем божества Варуни, що в шаків ім’я Варуна стало означати "правитель". Це, мовляв, тому, що в шаків правитель, ватажок племені вважається втіленням Варуни. Варуна — божество космічних і земних вод. Він тотожний за своїми функціями Посейдонові, а в такому разі, якщо Тагимасад і Варуна обидва тотожні Посейдонові, то і Варуна тотожний Тагимасадові. З іншого боку, якщо середньоазіатські саки поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися і причорноморські скіфи, адже багато хто з античних авторів і сучасних дослідників не розрізнює саків і скіфів, кажучи, що це один і той же народ.

Коментуючи місце щодо Варуни в "Історії Сігірі", шрі-ланкійський дослідник С. Паранавітана пише, що в імені "Варуна" лежить санскритська основа "вардх" із значенням "рости", "дужчати","посилюватись ", "більшати ". Але ж ця основа споріднена з основою "влад-"/ "волод-", яка, в свою чергу, входить у важливі для слов’ян соціальні терміни, такі як "влада", "Володар", "владика", російські "властелин", "владетель", причому останньому слову абсолютно тотожне санскритське "вадхітар" (перехід -р- у -л- — звичайне явище для індійських та слов’янських мов: санскритське "пурна"— російське "полный", "діргха" — "долгий", "шравас" — "слава"; те ж "вардхітар" — "владетель"). Слов'янська основа входить не лише в соціальні терміни й поняття, а й у імена — скажімо, Володимир, Владислав, Властимил, Всеволод, Рогволод, Володар тощо. Таким чином, наявний зв’язок між Варуною та компонентом "волод-" у слов’янських іменах на етимологічному рівні, тобто вони мають спільне походження і значення. Проте індійський Варуна, божество космічних та земних вод, який згодом зійшов до простого морського божества, колись виконував ще одну важливу функцію. Ось що пише про неї відомий французький фахівець із порівняльної міфології Ж. Дюмезіль: "Мітру й Варуну... часто називають царями... Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу... Варуна — покровитель і модель царя в церемонії посвячення... Варуна ототожнений із кшатрою... поняттям, яке водночас є і основою другої, військової функції, реалізованої у класі кшатріїв..."

Як бачимо, в "Історії Сігірі" підтверджуються дані щодо середньоазіатських скіфів і Варуни. Варуна пов’язується з царською владою, з так званими кшатріями — представниками клану воїнів, який займає другий щабель у давньоіндійській суспільній ієрархії (перший належить жерцям-брахманам). З цього можна зробити висновок, що так звані "царські" скіфи — не хто інші, як воїни, що саме означення "царські" пов’язане із кшатрою, бо із слова кшатр через ланцюжок "кшахр" — "ксахр" — "ксар" і утворене слов'янське "цар", звідки й численні українські прізвища Царик, Царук, Царенко, Царьов, Сай, Саєнко тощо. А зв’язок із кшатрою, тобто і з Варуною, виразно простежується у причорноморських скіфів: їхні родоначальники Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай містять у своїх іменах компонент "-ксай", який означає "правитель", "цар". Отже, з різних джерел маємо свідчення того, що європейські скіфи поклонялися Варуні. Проте це означає, що Варуну знали і слов’яни. Доказ — ім’я Володимир, яке для Рюриковичів стало традиційним, бо його мали аж вісімнадцять представників цієї династії. Ім’я Володимир — двоосновне, складається з компонентів "Волод" і "мир", а такі імена мали виключно племінні ватажки, князі. Пояснюється це первісним уявленням про світобудову, згідно з якими колись єдиний Всесвіт було розділено на дві сфери — небо і землю. Саме племінний ватажок, князь, котрий поєднував у собі соціальні та магічні функції, тобто був і правителем, і жерцем водночас, вважався також посередником між світом людей і світом небожителів; саме він шляхом пожертв добивався благополуччя для своєї громади. І ці соціальні та магічні функції племінного ватажка мали засвідчувати атрибути, які б унаочнювали таку його здатність, таке його право. Однією з подібних ознак і був жезл, скіпетр, двозуб (як символ влади над двома світами — землею і небом), а пізніше й тризуб (як символ влади над трьома світами, бо до неба та землі згодом долучився потойбічний світ — світ померлих, світ предків, володарями якого, поряд зі своїми функціями морських божеств, і стали грецький Посейдон та індійський Варуна, коли втратили верховенство у своїх пантеонах).

Другою ж важливою ознакою племінного вождя стало його ім’я, яке неодмінно мало складатися із двох компонентів. Саме таким і є ім’я Володимир, утворене від поєднання двох верховних богів індоєвропейців — Варуни й Мітри. Про Варуну ми вже казали, а Мітра — божество Сонця і Мирного договору. Це щедре сонячне божество, прихильне і приязне до людей, мало і функцію об’єднувача в громаду, що знайшло своє відображення у слов'янській общині — мирі (зауважимо принагідно, що й інший різновид індійської сільської общини, так звана "грама", має свій український відповідник — "громаду"). У "Рігведі" — найдавнішій пам’ятці індійської культури, що датується кінцем II — початком І тисячоліття до нової ери, словосполучення Варунамітра, тотожне сучасному слов’янському імені Володимир, уособлює дуальну, двоїсту організацію первісного суспільства, яка характеризується поєднанням протилежних понять типу "земля — небо", "ніч — день", "низ — верх" тощо і є, так би мовити, "єдністю протилежностей". Варуна й Мітра зливаються в єдине поняття, як дві іпостасі одного божества. Варуна протиставляється Мітрі на всіх рівнях, що відбиває напрочуд архаїчну стадію мислення, яке виділяє протилежності в нерозділь них раніше і нерозділюваних поняттях. У "Рігведі" до обох божеств звертаються, як правило, в двоїні, з'єднуючи обидва імені в одне — Варунамітрав або Мітраварунав, що підкреслює їхню нероздільність. І злиття це настільки тісне, що їх іноді називають одним із імен, теж у двоїні, хоч маються на увазі обидва: Варунав, тобто "обидва Варуни" чи "Мітрав", тобто "обидва Мітри".

Проте ім’я Володимир має й інші особливості. На різних рівнях і в різних контекстах воно може тлумачитися по-різному, бо ж відомо, що архаїчна лексика, особливо сакральна (священна, та, що стосується релігійного культу й ритуалу), відзначається багатозначністю. Так, на планетарному рівні ім’я Володимир означає Місяць + Сонце, на соціальному — Хаос + Лад, Зло + Добро, на просторовому — Низ + Верх, Лівий + Правий, на рівні стихій — Вода + Вогонь (у "Рігведі", зокрема, мовиться, що коли при договорах та угодах у свідки закликають Вару ну, то клянуться при воді, а коли Мітру — то при вогні). Тож ім’я Володимир має і свій барвний рівень, тобто кольорову символіку, що випливає із тлумачення імені Володимир як Вода + Вогонь.

Оскільки вода здавна традиційно асоціюється з синім або блакитним кольором (порівняймо: "Голубий Дунай", "біля самого синього моря", означення в давньоруській літературі Азовського і Чорного морів як Синіх), то компонент "Волод-" в імені Володимир пов’язується із синім (блакитним, голубим) кольором. Сонце ж, вогонь асоціюються із золотавим, жовтим кольором (та й саме слово "золото" пов’язане з поняттям "жовтий"). Отже, і компонент "-мир" в імені Володимир — синонім жовтого або золотавого кольору. Тобто ім’я Володимир тлумачиться ще як Синій + Жовтий, що символізує ідею самого життя, бо без води і сонця воно неможливе.

Отож поєднання синього і жовтого кольорів слід тлумачити дещо інакше, аніж це було прийнято досі: синій колір насправді є кольором не неба, а води, моря, океану, а жовтий означає не достиглі пшеничні Лани, а сонце, вогонь, тепло...

КАРБ. У всіх подібних міфах, як це видно за іншими такими ж загадками (Офір, Вінета тощо), чується відлуння історії. Вважати, що в Платона справа поставлена інакше, немає жодних підстав. Ось чому можна вважати раз назавжди встановленим, що міф про Атлантиду взятий не з вітру; за ним лежить якась безсумнівно-історична дійсність. Р. Генніг, німецький атлантолог.

Cтепан Наливайко