Серед найбільших міфів поширенних недавнім часом на терені нашої області є два найпомітніших. Ці обидва міфи вже так широко пошерені та вживані, що ці брехливі тези не перший рік на повному серьйозі всім нам підносять, як незаперечну істину. Брехня в гарній привабливій обгортці бездоказово довгий час в якості гуманітарно-ідеологічної їжі пропонується пересічному мешканцеві області. Якщо зараз, в якості експерименту, зупинити на вулиці першого ліпшого перехожого і запитати про ці найбільші дві брехні, то він їх не назове, але якщо навпаки їх назвати, то майже кожний назве ці дві „всім відомі незаперечні істини” чимось дійсним, згідно киваючи головою. Оковпачення спрацювало і досягло найвищої стадії, що ймовірно зашкалила за 100% .
         А зараз залишилося лише назвати поіменно ці два ”феномени”, що викличе неабиякий подив. Перший міф-байка полягає в тому, що ми з вами живемо на землях колишнього Дикого поля, яке почали „окультурювати” лише з приходом росіян, будуючи шанці та фортеці... та загаляючи наших вільних на той час пращурів у кріпацтво.
         Друга байка ще гарніша і розповідає про те , що наше місто назване на честь... Святої Єлізавети. Ці дві „незаперечні правди” нам дуже давненько „в’їдали” у свідомість, заважаючи потужною тріскотнею оговтатись та замислитись. Щоб не було часу перевіряти ці припіднесені „незаперечні істини”, що були вигадані з певною і чітко визначеною метою. Мету од нас старанно приховали, але її очевидність теж з часом спливає на поверхню. Нам з дня в день втлумачували по-перше – „ступінь нашої дикості”, а по-друге доводили, що нам дали можливість долучитися до „святого і піднесеного” щоразу натякючи про „дике походження та дикунске нутро”.
         Перший міф слід залишити для подальшого детального аналізу та розгляду на інший раз, а до другого вже зараз необхідно уважно догледітись і дослідити. Головна мета запуску та функціонування у побуті цієї пропагандистської качки – не дати себе відчути українцями, а для тих хто зробив цей крок, давати щоразу запрограмовано збагнути „меншовартість”. Українство, так би мовити, не таке вже й „гарне діло”, і слід „сліпих, недолугих і незрячих” долучати до „святого і піднесеного”. Але цим всим нас насправді навертають до чужого за суттю і хижого за змістом.
         Сам міф про „святість” походження колишньої назви міста з’явився тихенько і не так вже давно. Цій байці за віком трохи більше десяти років. І якщо у Вас закрадається сумнів на цей предмет, то пригадайте про те, чи можливим було за радянських часів патякати за такі речі, а не те що займатися подібною широкою пропагандою. Життя за часів тотального атеїзму подібні дії робило виключно неможливими. Що траплялося з священниками та дуже віруючими переповідати здається зовсім зайвим. Лише в останні роки горбачовської відлиги та перші роки розгулу демократії за умов створених у роки незалежності України пішли в хід подібні тези з ізуїтських розробок російських шовіністів у виконанні місцевих представників п'ятої колони. Споглядаючи на вишукану обгортку цієї брехні приспана увага „пересічного малороса” не помічає спритно запропонованої ідеологічної отрути. Ніяких доказів замасковані шовіністи для своєї байки не додають. Ні папірця, ні документика, а лише слова, слова і слова... Брехливі, облудні і нічим не підтверджені слова. Єдиною, але зовсім непереконливою ознакою „святості” помітної неозброєнним оком є назва фортеці, яку більше посилити немає чим. А ще в ті далекі роки жоден з „освоювачів краю” не спромігся здогатися про можливі в майбутньому „святі пориви”, під прикриттям яких майже через двісті пятдесят років хтось почне оспівувати їх справу колонізації. Якщо замислитись, то цілком було логічним в ті часи, будоючи фортецю давати їй назву з додатком „Св”. За тією ж модою часу імена святих дали і фортечним брамам. І як це не дивно виглядає, а брамні назви викликають менше питань, ніж фортечна, бо носять суто чоловічі і незаперечні в святості імена. Назви тоді, як годолось побожним давали просто, як щось всим зрозуміле, але мислити про майбутніх байкарів нікому не спадало на думку, тому питання і залишилося „недопрацьованим”. Нові господарі чужих земель були заклопотані швидкою колонізацією, пригрібанням та загрібанням нових земель в Україні. Про відсутність подібних думок та глибину мислення стосовно сучасних шовіністів говорить той факт, що „освячуючи” назву фортеці та назву брам, не заклали храму відповідного імені, щоб допомогти комусь потім підтвердження та підсилення імені „святої” покровительки. Час був швидкоплинним, справи були „великі”, поспішали... А потім у сум'ятиці, в далекому 1777 році, даючи місту ім’я, до нього дуже „необачно” не долучили приставку „Св.”, хоча подібне не забули зробити, скажимо на терені сучасної Донеччини, у випадку з містом Святогорськом.
         Йшов час, і історія разом персонами з минулих століть приготували нинішнім брехунам і пройдисвітам нові непередбачені сюрпризи. Найбільший з них підписав власноруч сам російський імператор, а підготовлений він був не однією рукою осіб, яких важко запідозрити в симпатіях до українського, на той час можливо і буржуазного, націоналізму. Цим сюрпризом для згаданних вище сучасників є царський указ про затвердження герба міста Єлізаветград 1845 року. На тому гербі замість сучасного і міфічного „СвЄ” був зобрахений просто і недвозначно вензель імператриці Єлізавети І, ім’я якої насправді і носило місто. Вензель,яких до речі ніколи не мали святі, один до одно такий самий, як і ті що на монетах її часів з попереднього століття. Як, питаю я Вас, тут байкарям та міфотворцям відвертітися від такого історично доказу, що суперечить їх вигадкам. Всяка випадковість появи імператорського вензеля на гербі міта повністю відпадає. Були, звісно, і випадки, коли імена святих давами містам, але тому були і відповідні підтвердження. Для прикладу наведу, існування в тій же Російській імперії двох міст з однією назвою – Павлівськ. У міста, яке належало до Воронезької губернії, на гербі зображений Святий Павло, а на гербі міста-тезки з Санкт-Петербузької губернії образ святого відсутній. На ньому, як і випадку з гербом Єлізаветграда, зображений теж імператорський вензель, але відповідно до назви міста імператора Павла І. З часом, що траплялося і в минулому, змінювалися іназви міст, і герби, але подібного жодного разу до 1917 року не трапилося з гербом і назвою нашого міста.
         Слід звернути увагу, що за час з 1777 до 1917 року місто розросталося та розбудовувалося. Серед його новобудов було чимало храмів, але жодному не дали імені святої патронеси, про яку мешканцям міста продзизчали всі вуха. Та й зараз в угарі надання містові „святості” через історично-колоніальну назву подібне нікому на розум не спадає ( бо мабуть дорого і награбованого жалко). І це, здається невипадково, бо Господь брехню не заохочує.
         Серед інших цікавих моментів, є ще один, при тому суто релігійний. Відповідь на запитання стосовно його суті відмовляється давати жоден священник, а певну їх частину, і саме ту, яка розповідає про „святе” походження історичної колоніальної назви міста, просто до люті дратує. Господь, дозволивши задавати це запитання, допомогає і шукати і підказує правдиву відповідь. В спосіб, як зміна назви міста, привернули пильну увагу і до особи святої Єлізавети. В українських церковних календарях згадується не одна, а цілих три Єлізавети, що вшановуються в різні дні та пори року. Один з священиків дуже переконував, що наше місто носить ім’я матері Іоанна Хрестителя та рідної тітки Ієсуса. Тому розшукавши з трьох осіб, які, до речі, мають різні приписи-позначки, відповідно до своїх життєвих вчинків – „великомучениця”, правовірна” та „преподобна”, звернув увагу на ту Єлізавету, яку пошановують у вересні, одного і того ж дня з пророком Захарією та святим Іоанном. Всі троє належать до однієї родини, та є матіррю, батьком та сином за ступенем родства. А от приставка „св” є лише у одного Іоанна, що має своє не лише логічне, але і достовірне пояснення. Як потрапив до ліку беззаперечних святих Іоанн, якого звуть Предтечею і Хрестителем, пояснювати зайве. Але його рідні батько та мати „на зорі” християнства були звичайними... правовірними іудеями. Саме тому „повністю” до ліку святих вони не долучені, а лише вшановуються, мабуть за „родинним” принципом, бо іновірців в інших вірах... самі розумієте. Що до цього ще додати ? По-перше в черговий раз звернути увагу на те, що святі ніколи і ні за яких обставин не мали вензелів, що за неуцтвом не врахували „творці” сучасного герба Кіровограда. По-друге на вензелі у старому гербі присутня літера „П”, яка розповідає , що Єлізавета була Петрівною, і відповідно імператрицею.
         Нові прихильники колоніальної назви, що без усякого сумніву працюють „ під замовлення” на чергове поросійщення України, не будуть будувати українцям храми, бо храм на брехні великий гріх, обмежилися малими „доказами”: замовили намалювати „реконструйовану копію” зниклої ікони з образом Єлізавети та змінили вивіски з назвою міста на своїх церквах, ніби перейменування Кіровограда вже довершений факт і ми живемо в... колоніальному Єлізаветграді. Ікону малювали, звичайно, не монахи-богомази, і зрозуміла річ, без молитви та посту.
         А ще знову приходить на думку запитання: „Чому все ж не назвали місто Свято-Єлізаветинськ, як у них там на півночі- Санкт-Петербург?” Запитань до прихильників чергового поросійщення України багато і відповіді на них вони не мають і не могли мати, бо Господь ім завадив в цій неправедній справі.
        
         P.S. Коли стаття вже була написана, цю тему в котре незграбно порушив приведений під стіни міськвиконкому натовп здебільшого бабусь та дідусів з гаслами та хоругвали в руках. Вони вправно співали, задоволені тим, що їх знімає замовлене під акцію телебачення. Ще перед натовпом читалися заяви, а в руках присутніх були портрети російського царя Миколи ІІ. Як урочисто, доречно, підвиборчо і безвідповідально. Влада, що була за стінами адмінспоруди, досиджувала останні два тижні... Що можна було вирішувати там і того дня ? Теж запитання без певної чіткої відповіді. Здається, полюбляє пята колонна політичну риторіку і шукає всім заняття. З такими сусідами поруч нам ніколи не буде коли сумувати. Де в цьому світі для нас Україна, як не в Україні ? Кому і чому її розбудова стоїть на заваді? Чому росіянам мало 1/6 чи 1/7 власної частини суходолу планети ? Російська душа загадкова... Росіяни, хто вони? Куди і для чого вони йдуть ?

Анатолій Авдєєв