Герб гетьмана України Івана Виговського

Напевно, непогано було бути лицарем за стародавніх часів. Уявімо лишень — помістив собі на щиті власний фамільний герб, і всім одразу стає зрозуміло, що перед ними — справжній лицар, гідна людина. А люди обізнані навіть можуть сказати, звідки ти родом, чим уславився та які чесноти маєш...

Кожний зустрічний вшановує тебе, герольди вигукують перед усім чесним народом твоє ім’я, оспівують твої заслуги, пояснюють походження та символіку герба під час турнірів. А шляхетні дами прихильно відповідають на знаки твоєї уваги.

Так, нині все по-іншому: начебто й незручно розповідати кожному зустрічному про свої заслуги. Однак так хочеться! От би взяти в руку щит із фамільним гербом, щоб усім одразу стало все зрозуміло — який ти славнозвісний і чудовий! Шкода, звичайно, що ті часи безповоротно минули.

Проте скажемо з оптимізмом — не все втрачено! Звичайно, навряд чи варто гуляти нині вулицями з лицарським щитом. А ось щодо герба — це інша річ! Виявляється, не лише славнозвісний нащадок шляхетного роду, а й кожний із нас, простих смертних, може мати свій герб! Яким чином? Досить лише захотіти й зібрати певну суму грошей. І на допомогу відразу прийдуть геральдичні служби, товариства, герольдії, колегії, контори, бюро, палати, офіси герольдів і союзи геральдистів із різних країн світу. Хоч їх і не так багато, як перукарських чи похоронних бюро, та все-таки.

Так, це світова практика — якщо хочеш мати герб, можеш його отримати хоч і від кількох різних геральдичних служб чи зареєструвати його в різних країнах. Та, певна річ, герб тим і цінний, що незмінний і залишається таким, проходячи через століття і стаючи спадщиною для нащадків. У Росії та Україні, країнах безстанових, така практика тільки-но починає торувати собі шлях у життя. І не лише тому, що тямущих геральдичних художників і геральдистів-професіоналів у Росії та Україні замало й усі один одного знають і спілкуються між собою. Питання ще й у тому, що є безліч забобонів і стереотипів, пов’язаних із нашим сприйняттям геральдики і герботворчості.

Спробуємо сформулювати й побіжно роз’яснити деякі з них.

Отже, чому саме не варто вірити, коли йдеться про геральдику? Кільком найпоширенішим зазвичай помилкам. Як і будь-яка інша наука з певним «стажем», бабуся-геральдика їх не терпить, навіть понад те — не прощає. Класичні хибні тлумачення щодо геральдики, наведені нижче, є окремими випадками однієї-єдиної, основної помилки — нерозуміння самого феномена геральдики.

Отже, помилка перша. Вважається, що герб (особистий, родовий, фамільний) і дворянство невіддільні одне від одного, а поняття герба історично нерозривно пов’язане з належністю до особливого — «шляхетного» — стану. Недворянин, людина не знатна, просто не має права на свій власний герб.

Насправді. Головною помилкою такого підходу є змішування понять «дворянське достоїнство» і право на особистий герб. Навіть сам факт, що монархія, геральдика і дворянство — дуже давні соціально-культурні інститути, які багаторазово перепліталися за століття їхнього співіснування, часто сприймається (і потім, як водиться, видається) за щось більше!

Насправді такого зв’язку немає, свідчення чого — багатовікове та успішне існування інституту недворянських (цивільних, що їх часто називають іще «бюргерськими») гербів. Відомо, що бюргерські герби існували ще за часів Священної Римської імперії (прохання не плутати з Давнім Римом). На жаль, набагато рідше згадують про те, що, приміром, у Франції при королівському режимі недворянин (наприклад, аптекар чи суддівський чиновник) вважався правопорушником, якщо не мав герба. Можете собі таке уявити?!

Інший приклад знаходимо у відносно новому законодавстві єдиної Італії, де герби недворян також були врегульовані королівським указом (що, у свою чергу, сприяло розвиткові законів і звичаїв, які панували в державах старої Італії).

Нарешті, неможливо не зважити на наявність такого історичного факту, як герби фрисландських... селян! Як бачимо, впродовж багатьох століть герби недворян були — та й дотепер є — якимсь геральдичним феноменом, абсолютно непорушним і повноцінним в історичному контексті й, само собою, легітимним у правовому, соціальному та державному планах.

Помилка друга. Кажуть, що герб, який не пожалуваний державою (читай — монархом), тобто не подарований «згори» представником верховної влади, не є гербом.

Насправді. Прийняття («одержання») герба не слід плутати з пожалуванням («даванням») герба. Це аж ніяк не рівнозначні поняття. Для довідки звернімося до історії. Спочатку гербів не дарували взагалі. Власник герба самостійно вигадував його для себе. Та до XIV століття накопичилися певні проблеми: господарям гербів, які виявлялися схожими, доводилося вдаватися до судових позовів і апелювати до влади — аж до вищих її очільників — князів і королів. Глави великих і знатних родів часом намагалися впорядкувати герби молодших гілок; королі впорядкували герби своїх родичів. Крім того, князі та королі стали нагороджувати за особливі заслуги деяких своїх наближених геральдичним «усиновленням» (або, кажучи науково, аугментаціями). Тобто правом використовувати більш-менш змінений герб монарха як свій, а пізніше — як доповнення до свого — одну з почесних його частин. У Росії такими почесними частинами в гербах стали державний орел та вензель правлячих монархів.

З описаних фактів геральдичної практики й герботворчості в XIV—XV століттях розвинулося пожалування повних гербів: монархи та їхні вповноважені — а згодом навіть і деякі суверенні республіки(!) — привласнили собі право жалувати (давати) чи підтверджувати раніше пожалувані герби. Подекуди влада накладала заборону на використання герба без такого пожалування чи підтвердження. Та здебільшого просто прийняті герби і далі існували поряд із затвердженими владою. За останніми зазвичай визнавався пріоритет, але це зовсім не означало й не означає геральдичної монополії! Прийнятий самим власником герб (у Росії такі герби мають також назву «самобутні») мав бути геральдично правильним, не містити елементів і знаків чужих родів чи чужого статусу. Тоді він по праву — в силу самого факту використання його хазяїном — ставав справжнім гербом, а не картинкою «під герб». Такий стан речей у геральдиці визнавали й визнають авторитетні вчені — від Бартоло ді Сассоферрато, одного з провідних юристів XIV століття і радника імператора Карла IV, і до Мішеля Пастуро, фахівця в галузі теоретичної академічної геральдики наших днів із Сорбони.

Помилка третя. Кажуть, що пожалування гербів у безстановій системі, а тим більше в республіці, неможливе, і нібито ніде в світі республіки не жалують гербів.

Насправді. У тій же республіканській Ірландії жалують особисті герби. Існують навіть верховний герольд, штат звичайних герольдів, що підпорядковуються йому, а грамоти на герби вручають від імені республіки. Зазначимо, що все це здійснюється в безстановій правовій системі, без будь-якого зв’язку з пожалуванням чи визнанням дворянства.

Додамо, що йдеться саме про Ірландську Республіку — суверенну державу, а не про складову частину Великобританії — Північну Ірландію, де взагалі немає свого герольда. У тій самій Англії, при англійському дворі, є не хто інший, як гербовий король (верховний герольд), відповідальний за північно-західні території, який водночас має титул гербового короля Ольстера й опікується в геральдичному сенсі Північною Ірландією, хоча з правового погляду до неї не належить.

До речі, подібним чином громадяни Австралії та Нової Зеландії абсолютно легально отримують герби з Лондона чи Единбурга від імені британської королеви, а не в юрисдикції королівств Австралії та Нової Зеландії, де своїх герольдів немає. До того ж новоспечені армігери мають право вважатися англійськими джентльменами чи шотландськими дворянами, що ніяк не впливає на їхній статус в Австралії чи Новій Зеландії. Цікаво, що спеціально для Нової Зеландії при лондонському дворі також є «надзвичайний герольд», але при цьому щодо новозеландської державності він усе одно залишається іноземним посадовцем.

У Канаді, яка також входить до Британської Співдружності, є своя державна геральдична адміністрація, яка діє в юрисдикції Канади (суверенного федеративного королівства) від імені її величності (але тут уже як королеви Канади). Пожалування особистих/родових гербів відбувається в Канаді без будь-якого зв’язку з дворянськими титулами, оскільки будь-якого поділу на стани в Канаді не існує. До речі, в основі помилок щодо британської геральдичної практики лежить і помилкове уявлення про Британську Співдружність загалом. Громадяни, які входять до складу республік, не є підданими її величності, вони є громадянами республік.

Це стосується і Південно-Африканської Республіки. До республіканської системи ПАР входять племінні структури, включаючи короля Ква-Зулу з його підданими. І якщо врахувати, що зулуського дворянства не існує, пожалування особистих/родових гербів здійснює республіканське й цілком державне геральдичне бюро. Знову ж таки, пожалування гербів у ПАР жодним чином не пов’язане з визнанням чи пожалуванням дворянства чи титулів.

Уряд Зімбабве також жалує особисті герби. І якщо в міжнародних колах ці пожалування мають не надто високу репутацію як не досить забезпечені з позицій наукового підходу до геральдики, цілковито зрозуміло одне — всі ці пожалування абсолютно законні, безстанові і не мають стосунку до монархії.

Повертаючись до Європи, додамо, що в республіканській і безстановій Словаччині офіційні грамоти на особисті герби також видаються від імені держави. Не менш цікава геральдична ситуація в сучасній республіканській Фінляндії, де існує й офіційно визнається фінляндське дворянство. Колись воно було частиною шведського вищого світу, але коли Фінляндія після низки війн із Шведським королівством увійшла до складу Російської імперії, юрисдикції розділилися. Фінляндське дворянство дістало цілковито окремий статус, особливе заступництво російського монарха (як Великого князя Фінляндського) і згодом упродовж багатьох років існувало автономно в рамках дворянства загальноросійського. З отриманням Фінляндією незалежності в 1918 р. фінське дворянство збереглося й дістало державний статус у рамках республіканської держави.

Крім того, збереглися й фінські дворянські герби. Та це зовсім не перешкоджало розквіту нової особистої недворянської геральдики у Фінляндії. Щоправда, при цьому відбулося своєрідне «закриття стану», оскільки нового пожалування та інтродукцій (зведення/прийняття в дворянство) у країні більше не відбувалося. Та в цілком монархічній Швеції приблизно тоді ж відбулося аналогічне «закриття стану». А вся річ у тому, що дворяни, побоюючись потужного припливу нової еліти в епоху демократії, поспішили «зачинити двері» стану для притоку випадкових людей.

Отже, висновки очевидні — твердження, ніби республіка й безстановість несумісні з особистими гербами, помилкове. Довелося б стерти з карти світу чимало країн, щоб це твердження хоч якось співвіднеслося з реальністю.

Та є ще й четверта помилка: герб — це правова норма, прописана в будь-якому державному правовому акті, і, мовляв, якщо особисті герби не згадані в законодавчих актах — отже, це не герби, а, в кращому разі, просто картинки «а-ля герб», банальні гербоподібні емблеми.

Вся річ у тому, що впродовж багатьох століть герб міг вважатися і вважається абсолютно легітимним і повноцінним — і саме гербом, а не геральдичним малюнком під герб — без будь-якого «прописування» в державних правових актах. Це непорушний історичний факт, який підтверджується й у наші дні практикою таких геральдично цивілізованих країн, як республіканська Німеччина, скандинавські монархії чи Швейцарська Конфедерація. У Швейцарії право на герб (зокрема ніким не затверджений, а всього лише довільно прийнятий будь-яким громадянином) можна цілком офіційно відстояти в суді.

Ні в Німеччині, ні у Швейцарії немає джерела пожалування гербів «від держави» — ні в особі монарха, ні в особі республіканської влади. Гербів у цих країнах не дають, їх просто обирають собі самі армігери. Та ж таки німецька ситуація загалом цілком аналогічна російській чи українській (із поправкою лише на те, що середньостатистичний німець трохи краще знає і трохи більше поважає історію і традиції своєї країни, ніж середньостатистичний росіянин). І якщо хтось розпочинає використовувати схожий герб, можна надати суду докази більш раннього існування свого герба і легко відстояти свій пріоритет у законодавчому порядку.

У тій самій, наприклад, Швейцарії герб просто починає (або продовжує, якщо він старий) жити в сімейному й публічному побуті — якщо не на будинку, то на пивному келихові, якщо не на срібній ложці, то на книжковому екслібрисі... Герби членів тієї чи іншої корпорації, фірми, поважної установи чи організації часто вивішуються в офісах або на фасадах будинків. Зрештою, і для надгробка герб може знадобитися, що вже входить у звичайну практику, приміром, у Росії.

Іноземці також користуються можливістю зареєструвати свої герби в різноманітних геральдичних колегіях у кількох країнах, хоча в кожному випадку це може коштувати по-різному... І якщо у випадку зі Швейцарією юридична реєстрація здійснюється, швидше, з символічною метою, оскільки така система захисту мало допомагає за межами Швейцарської Конфедерації, то іноді «оприлюднення» герба за межами країни проживання армігера може бути дуже корисним. Скажімо, президент США Рональд Рейган свого часу депонував в архіві одного зі швейцарських кантонів файл з інформацією про свій герб.

* * *

Як бачимо, життя різноманітне й не вписується в прокрустове ложе вигаданих схем і догм... У світі є як виборні монархи, так і республіки, що жалують герби. Є як безстанові монархії, так і станові монархії, які не жалують гербів. Існують навіть демократії, які визнають стани. Історії відомі як селяни з жалуваними гербами, так і князі з нежалуваними. Зрештою, слід сказати, що є князі, які не мають жодних гербів. У безстановій Україні держава не жалує гербів, але право прийняти особистий герб належить всім і кожному — громадянам України, іноземним громадянам... Ну і, зрештою, особам без громадянства — теж.

Отже, можна сміливо говорити: «Кожній людині — герб!», оскільки це її непорушне право!

При написанні статті використано матеріали сайта www.geraldika.ru