Ще
за часів СРСР в Україні було створено першу геральдичну громадську
організацію – Українське геральдичне товариство (УГТ). Місцем дії стало
славне місто Львів, а очолив її, на той час 26-річний місцевий
архітектор Андрій Гречило, ерудована та талановита людина. Організація
виявилася дієвою та трохи орденською, бо з одного боку проводячи
наукові конференції та видаючи газету «Знак», а з другого боку час від
часу виключала з своїх рядів власних дисидентів «без суду і слідства»,
не говорячи вже про дискусії. Таке от геральдичне бачення склалося у
вчорашнього архітектора, що і не зміг за довгі роки випустити з рук
керма УГТ. Були в його житті і інші цікаві родзинки. В Кіровограді,
наприклад виникло одразу дві обласні організації УГТ. Причому в другу
включили голову першої, а він навіть про це не здогадувався, а
керувалися не статутом УГТ, а своїм окремим, більшим за обсягом
сторінок втричі. Далі, коли в Кіровограді за рішенням зльоту
геральдистів України створили Українську геральдичну колегію (УГК),
всіх її організаторів представили панові Гречилові до «виключення з
лав», що той успішно і зробив. Синдром наполеонізму здолав в
недовідродженій українській геральдиці порядність та здоровий глузд.
На той час, вивчивши досвід інших, було слушно підмічено, що герби
слід якось хоча б частково обліковувати, як це робиться у світі певними
геральдичними організаціями, що частіше за все називаються колегіями (
приклади США та РФ) та мають статус громадських.
Та двома організаціями в Україні, за старовиною гетьманською
традицією не обмежилися. Виникли геральдичні організації в Криму,
Запоріжжі, Черкасах, Хмельницькому, Харкові, і як і годиться Києві.
Ймовірно це сталося і через велику територію держави та слабо-методичну
діяльність УГТ, яке хотіло перебрати та перетягнути на себе всі
«геральдичні ковдри». Та не зважаючи на це, геральдика в Україні
поступово відроджувалася та ставала одним з атрибутів повсякденного
життя. Всі геральдичні новоутворення робили свою справу в половині
випадків не заважаючи один одному. Але були і інші тенденції, коли
брудними прийомчиками усували конкурентів. Для цього не лише били себе
в груди для доведення своєї фаховості, але іноді стрясами повітря єдино
прочитаною з геральдики книгою, використовували підконтрольні ЗМІ,
розсилали в регіонах на місця облудні листи. В них писали в стилі
«тільки я», пропонуючи всілякі послуги та консультації. Більші
дилетанти починали вірити і трохи поважати менших, не даючи їм
підзаробити на геральдичній ниві. Задіювали часом і систему «відкатів»,
співавторства, корпоративної замкнутості для недопущення до «корита»
чужих.
Цікавим, неефективним і чисто «совковим» засобом розвитку сучасної
геральдики стало створення в регіонах геральдичних комісій, до яких
включали різних представників, що часом про геральдику чули вперше, в
сум’ятиці хвилювання називаючи її «геральдистикою» та іншими власними
словоутвореннями. Не можна уявити, щоб у медичному консиліумі приймали
участь архітектори, художники, журналісти, письменники чи сантехніки… А
от в геральдику знайшли за необхідне їх долучити. Та особлива небезпека
зачаїлася не лише в цьому, але і в тому, що у деяких авторів
одного-двох невдалих гербів відкривалося перше дихання всезнайства та
зарозумілості в фазі «невиліковної хвороби». Хтось з геральдистів
влучно сказав про відсутність таких громадських комісій в деяких
регіонах, що там де їх немає, немає кому і заважати. Часом такі комісії
створювали навіть в окремих районах, і не для розвитку геральдики чи її
популяризації, а для створення одного єдиного герба району. При
тотальному бракові фахівців у таких глибинках, зрозуміло які герби
«з’являлися на світ для повсякденного вжитку».
Цікаву роль встановлені та популяризації української геральдики
зіграв інтернет-сайт «Українська геральдика», хоча його творець,
частково небезпідставно був підданий критиці з боку керівника УГТ
Андрія Гречила. Одною з негативних рис його є відсутність яскравої
привабливої стартової сторінки, деякі трактовки, а потім і певна
поведінка творців сайту по відношенню до колег. До певної
оригінальності думок додалося «запаморочення успіхами», та іноді
нетактовна поведінка по відношенню до сучасних армігерів( власників
гербів). Можливо на це вплинула дружба, а можливо і більш вагомий вплив
з боку одного з так званих новітніх лицарських орденів в Україні, яка
вочевидь помітна на сторінках сайту. Що поробиш, коли в геральдиці, як
гриби «ростуть гетьмани», які починають часом певні «військові» дії
один проти одного. Трапляються і казусні речі. Розробник згаданого
сайту, наприклад, іноді не проти потиснути на колег, або повиставляти
їм свої умови, до речі, нефінансові. А коли справа не просувається в
цьому напрямку, то тихенько і напівтактовно погрожує «по-путінськи
«мочить в туалетах». Місцем для такого «туалета» він обіцяв створити на
сайті розділ «злодюжки»… Згаданий добродій, відстоюючи «свою
геральдику», багатьох звинувачує в тому, що десь, хтось і щось «цупить
у нього з сайту», наприклад зображення.
Незахищене зображення ясна річ, що є можливим скопіювати, але
називати подібні речі крадіжками, здається занадто! А до того, є
питання про те, в який спосіб вони з’явилися на сайті у того добродія?
Одного разу декому навіть через це «пропонувалося змінити форми та
дизайн бланків»… Непіддатливим обіцялося, що про них з’явиться «стаття
у відповідному розділі». Тут використовується не лише дешевий шантаж,
але і прикриття, бо інтернет-видання ще не є ЗМІ, і тому з них «взятки
гладкі». З цього приводу один колега дотепно пожартував, що коли йому в
такий спосіб надокучатимуть, то він вимушений буде… викликати бригаду з
психушки.
Чого тільки не буває. В геральдиці, як в житті, буває різне: і сумне, і смішне, і недоречне.
Але в основному геральдисти один з одним товаришують, збираються на
зльоти, зустрічаються на наукових конференціях, з’їздах колекціонерів
та разом щиро радіють, що геральдика все більше входить в повсякдення.
Але все одно хочеться більше чіткості, порядку та поменше ляпсусів.
Тема та поле діяльності в цьому плані неосяжне і давнє. Уявіть собі, що
ще тисячу років тому при появі лицаря, на щиті якого був його власний
герб, бадьорий герольд пояснював символіку та розповідав через герб про
його відважно чи мудрого власника. Поки що ми знаходимося трохи не там
– малюємо з «совковим мисленням, користуємось не алегоріями чи
уставленими символами, а «видумуємо колесо» у вигляді примітивних і
нехарактерних зображень і пнемося додати науковості тому, на чому не
дуже розуміємось. А в геральдиці теж треба не те що довго, а весь час
чомусь навчитися. До цих предметів належить не лише фахова ерудиція,
але і навички пристойної поведінки, чим відрізнялося лицарство, яке не
існувало поза геральдикою.
P.S. Коли стаття вже була написана, я дісно на сайті "Українська
геральдика" знайшов розділ "Злодії" та статтю про себе... Там мене
звинувати в тому, що я "не взяв дозволу" На власноруч розроблені
герби! Стосовно гербів губерній, то зауважу анонімному авторові, що з
1917 року немає в кого брати дозвіл, але і тоді цього ніколи ні від
кого не вимагалося... Далі коверкано трактується опис герба, який
через навмисний брак якості фото не можна перевірити на достовірність.
В Україні кажуть: "Вродилося ж таке..." Бог з ним з тим відомим
мені анонімом, з номером телефону хмельницької психушки, бо без пригод
і казусів не буває нічого у житті. Прикро за брак порядності у того
пана. Здається вона йому в житті знадобилася б. Не він перший такий...
Геральдиці тисячоліття таке не заважало.
